Автор: Ольга Болюх

«Якщо корабель не знає, до якої пристані він прямує, то ніякий вітер не буде йому попутнім», – писав римський філософ Сенека. А ти, друже, знаєш, куди прямуєш? Чи в тебе є чіткий маршрут твого життя? Або хоча б конкретні плани на наступне десятиріччя? Про що ти мрієш? Яку професію хочеш обрати?

Мене, дев’ятикласницю, дуже турбує питання вибору професії і, відповідно, навчального закладу, у якому я навчатимусь після закінчення школи. На щастя (чи на жаль), мрія у мене є. Ще з дитинства я вирішила стати лікарем. Це найблагородніша професія – рятувати людське життя і здоров’я. Професія, як на мене, вічна і завжди актуальна. Тим більше, зараз, коли Україна спокутує наслідки Чорнобильської катастрофи, забруднення навколишнього середовища, постійного впливу небезпечних для здоров’я речовин, а також невігластва і абсолютного нехтування елементарними правилами безпеки життєдіяльності. Але чи реально для мене, сільської дівчини з багатодітної родини, вступити до медичної академії? Навіть якщо я блискуче складу іспити, наберу максимум балів на тестах ЗНО і таки стану студенткою омріяного вишу, хіба вистачить у моєї родини коштів, щоби платити за навчання? А потім, після отримання диплому, як мені знайти роботу? Адже всім відомо, що професія лікаря, така, здавалось би, необхідна, хоч і погано оплачувана, на ринку праці не затребувана.

Проблема вибору професії стоїть перед тисячами школярів. Дехто, як я, мають конкретні уподобання, мрії і навіть плани на майбутнє. Але більшість старшокласників не дуже уявляє, куди піде навчатися далі. Анонімне опитування, проведене творчою групою (і мною в її складі) під час роботи над профорієнтаційним проектом «Зроби свідомий вибір», дало наступні результати:

– 27% опитаних вступатимуть туди, куди скажуть батьки;

– 52% – «куди вистачить балів»;

– 14% – «де менше платити»;

– 2% – вступатимуть до навчальних закладів у Польщі, тому що там і вчитися дешевше, і дипломи європейського зразка.

І лише 5% сказали, що вступатимуть до визначеного вишу, бо мріють здобути саме цю професію.

Невтішна статистика, чи не так? Попри все, стати студентом хоч якогось вишу – справа досить реальна. Вищих навчальних закладів зараз так багато, що попит перевищує пропозицію. А от як потім знайти роботу?

Інше питання: чи потрібна всім вища освіта? Чи варто втрачати 5-6 років на її здобуття (не кажу вже про тисячі і тисячі гривень), щоби потім працювати не за фахом? Або й взагалі, перевчатися у професійному ліцеї? Бо ж є досить багато випадків, коли люди з вищою освітою здобувають робітничі професії, потрібні зараз і добре оплачувані.

То яку ж професію обрати, щоби через 5 років знайти роботу за фахом, аби і працювати подобалось, і можливості кар’єрного зростання були реальні, та й робота приносила не тільки моральне задоволення, але і давала можливість відчути себе фінансово незалежним?

Вирішити цю проблему покликана профорієнтаційна робота, яку з нами, старшокласниками, проводить школа і Дунаєвецький районний центр зайнятості. По-перше, кожна людина повинна знати, які у неї психологічні особливості і здібності, до якого типу професій вона схильна. По-друге, дуже важливо орієнтуватися на українському ринку праці. І в цьому нам допомагають спецкурси, позакласні і позашкільні заходи, робота з психологом і класними керівниками.

Статистика говорить про те, що тільки 22% всіх випускників вузів і спеціалізованих установ освіти йдуть працювати за фахом. І це є однією з найбільших проблем української молоді. То яку ж професію нам обрати, на кого піти вчитися, щоби бути успішними і реалізуватись у житті?

За рейтингом українського порталу rabota.ua, найбільш затребуваними фахівцями минулого року виявились менеджери з продажів. На другому місці опинилися робітничі спеціальності. Роботодавці потребували не лише будівельників, механіків та слюсарів, а навіть водіїв, кухарів, кравців. Залежно від кваліфікації, їхня зарплата коливається від 1500 до 4000 гривень. Найбільше ж у минулому році роботодавці готові були платити програмістам – в середньому 6250 гривень на місяць.

Найважче ж зараз знайти роботу психологам, економістам і юристам, тому що ці професії вважаються дуже модними і такі фахівці випускаються щороку тисячами.  Тому, аби не стати безробітним з вищою освітою, треба обирати не модний фах, а той, який буде потрібний років за п’ять-десять.

За прогнозами сайту «Профорієнтація» (http://prof.osvita.org.ua) через п’ять років в Україні будуть найбільш затребувані ІТ-спеціалісти, фінансисти, медики, інженери і технологи, в тому числі висококваліфіковані спеціалісти авіабудівельної, машинобудівельної, металургійної галузей, сфери інформаційних технологій, а також кваліфіковані спеціалісти будівельної галузі, які вміють працювати із сучасним обладнанням, матеріалами та технологіями. Проте, незважаючи ні на що, є вічні професії, які пережили не одну епоху й нікуди не зникнуть. Це, зокрема, політики, податкові інспектори,перукарі, артисти та журналісти…

Що ж, обирати є з чого. Кожен з нас має шанс знайти своє місце в житті, займатися справою, котра до душі, самоствердитися у професійній царині.  Тому ставтеся відповідально до майбутнього – власного, своєї родини і, відповідно, усієї України!  Почнімо просто зараз!

Автор: Юліан Шеверногий

Вона прокидається рано. Починає день з чашки зеленого чаю і пошуків синового щоденника. Робить це одночасно, як і майже всі свої справи. Не вміє сидіти на місці, постійно кудись біжить, щось вигадує, шукаючи сама собі нових проблем. Хоча вона не вважає проблемами постійні труднощі, каже, що треба зробити хоча б один крок, потім ще один – і ти просуватимешся вперед! Ця жінка з незвичним для нашої місцевості іменем і ще дивнішим прізвищем – Маргарита Шевернога – моя вчителька української мови. Надзвичайна вчителька! Ніколи не бачили ми в її руках підручника чи якоїсь вчительської «шпаргалки» – пояснює правила простими словами, що закарбовуються в пам’яті назавжди. Завдяки Маргариті Володимирівні ми живемо українською мовою, а не «зубримо» її, бо вона вчить нас насамперед думати: порівнювати, аналізувати і намагатись зрозуміти закономірності й мовні закони. Та найголовніше – вона вчить нас жити, не навчаючи: власним прикладом, щоденним спілкуванням, доречними висловами, притчами й народними анекдотами, яких знає безліч! Багато її учнів – переможці різних конкурсів та олімпіад. Майже всі дівчата мріють бути схожими на неї, проте Маргарита Володимирівна не пропагує свою професію, каже: «Вступай до педагогічного, тільки якщо не уявляєш свого життя без школи!» Вона – не уявляє. Багато разів відмовлялась від престижних пропозицій, завжди бідкаючись: «А як же мої діти? Як я можу їх залишити?» Найдивніше те, що наша вчителька української мови – росіянка, єдина в школі і чи не єдина в усьому селі. Народилась в Росії, в столиці Сибіру. І походить не з висланих туди українців, як дехто вважає, а таки з корінних сибіряків. Ще дитиною переїхала з батьками з Новосибірську до Одеси, вчилась там в російській школі. Українську розуміла, проте спілкувалась винятково російською. Цілком закономірно, що й в університеті вивчала російську мову. Тільки опинившись на Хмельниччині, зіткнулась близько з державною мовою. Викладаючи в школі російську, вступила до Кам’янець-Подільського державного педагогічного університету на факультет української філології. Тепер ніхто і не здогадується, що Маргарита Володимирівна – не українка. Ніхто не знає стільки українських пісень, казок, легенд і переказів, як вона. Може, тому, що постійно спілкується зі старожилами, записуючи їхні спогади, занотовуючи народну мудрість? Або тому, що багато читає, навіть засинає з книгою чи часописом? Любить подорожувати. На вчительську зарплатню не поїдеш по закордонах, але і в рідній Україні є на що подивитись. Завдяки їй учні нашої школи теж багато де побували: мандрували карпатськими лісами, піднімались на Говерлу, бачили стародавні фортеці Кам’янця-Подільського, Хотина, Меджибожа, Мукачева, Ужгорода,  відвідали безліч християнських храмів, милувались краєвидами Києва, Львова, Одеси, Карпат, уманського парку «Софіївка» – всього і не перелічиш! Крім того, займається пішохідним і водним туризмом: щороку на гумових човнах з командою однодумців сплавляється Дністром, організовує учнівські походи лісами Хмельниччини. У Маргарити Володимирівни безліч друзів та знайомих. Має чудовий дар спілкування з абсолютно різними людьми. Пам’ятаю, як під час екскурсії до Києва у Володимирському соборі священик подарував їй товстелезну книгу – «Закон Божий». А діти здивовано питали: «Вас і тут знають?» Зараз учні нашої школи листуються з польськими однолітками, теж завдяки нашій вчительці, яка потоваришувала з родиною Жеро та педагогами Варшавської школи №82. Маємо надію невдовзі поїхати до Польщі. Писати про цю людину можна нескінченно, тому що кожний день її життя – яскравий і незабутній! Та я не буду. Краще приїжджайте в Гуту-Яцьковецьку, познайомтесь з нашої вчителькою – самі побачите! Її життєве кредо: «Роби добро і не чекай подяки». Вона живе для людей, недосипаючи та часом не маючи часу на буденні справи. Проте завжди усміхнена, дарує оточуючим тепло та радість, вчить бачити красу в усьому, в кожній дрібничці, любити себе та навколишній світ і радіти життю в усіх його проявах! Я знаю цю жінку 16 років і дуже люблю. І пишаюсь нею, бо вона – моя мама.