| 201. Кожен мужчина, крім своєї домашньої Єви, має в уяві свою недосяжну Ліліт.
202. Холодний протяг неіснуючих днів висвистує все із пам’яті.
203. Раніше сказали б: «Я втрачаю від неї голову», тепер кажуть: «Я торчу».
А я старомодний. Я втрачаю від неї голову. Я називаю її доленька й зіронька. Я часто думаю: «За що мені таке щастя, щоб любити дружину як коханку, щоб шаліти від неї, щоб додому поспішати, як на побачення?!»
204. Юнг ще коли попереджав, що світ висить на тонкій ниточці людської психіки. І що надалі не війни, не катаклізми, не техногенні катастрофи, а саме це перевантаження психіки, її невідворотний зрив криє у собі найбільшу небезпеку для людства.
205. Куди там колишні Дошки пошани – Зевси важкої металургії, Гермеси енергетики, Меркурії торгівлі, Аполлони шоу-бізнесу, – Боже, скільки народ має достойників, чого ж він так недостойно живе?!
206. – Розумово відстала нація, – каже Лев, інвертований на пустелю. – Дозволяє сидіти у себе на голові. Значить, кращої долі й не заслуговує.
207. Це вже така доля українців – ставити хрести на місцях нерозкритих убивств.
208. Цього разу зі всіх стихійних лих національного масштабу відбулися тільки вибори.
209. «Я пішов би в зорепади» – як співають хлопці з «Піккардійської терції». Але пішов на вибори, з якогось органічного вже почуття обов’язку. От не хочеш, а йдеш.
І всі так прийшли. Не пошкодували вихідного дня, черги були довжелезні, але люди стояли, вони прагнули віддати свої голоси. Вони все ще сподіваються, що ось цього разу таки вдасться обрати достойних і щось зміниться.
Мало горіхів їдять. Нічого не зміниться. Знову обрали тих самих, отже, буде те саме. У нас є така стабільна обойма, яка завжди проходить. Моя теща називала їх проходимцями.
210. У Нідерландах узаконили евтаназію, тобто милосердне вбивство. Бо немилосердне вже узаконене скрізь.
211. В людині одночасно дзвенять п’ятсот будильників.
212. Бог усе нам щось хоче сказати, а ми все не чуємо.
213. Виїхати б кудись, вирвати себе з корінням з цієї замордованої землі!
– І що, – каже дружина, – оббити коріння об огорожі рідних могил?
214. Сьогодні у Штатах День пам’яті всіх полеглих у всіх війнах за Америку. Всіх полеглих у всіх війнах! Ставлять прапорці на могилах, моляться.
Нашим би діячам повчитися, чий мозок залубенів у формаліні радянської ідеології. Вони не здатні вшанувати всіх полеглих. Вони вибірково – хто правильно поліг, хто неправильно. Хто за ту Україну, а хто не за ту. Кровних своїх ворогів, нацистів, ладні простити, а карпатська наша трагічна ґерилья, свої ж українські хлопці, що боролися зразу проти двох нелюдських систем, для них вороги, націоналісти.
Отак і живемо у своїй незалежній державі, мій твого не розуміє – з кого зліпити громадянське суспільство?
Страшна історична карма націй, які віками не самі визначали свою долю!
215. Безвихідь – це теж форма існування.
216. Але, все одно, любиш одну, і драма твого життя розгортається навколо неї.
Вона сильна і владна. Її характер скрутить кого завгодно. І водночас вона дуже ніжна. У неї чудесний овал обличчя. У неї пасмо волосся ніби завжди відкинуте вітром. У неї очі, які бувають лише у чаклунок, і не чорні, й не карі, а з оливковим полиском. Коли вона їх примружує – говорять стихії.
Для зручності вона прикидається звичайною жінкою. Займається побутом, пише дисертацію, дозволяє себе любити по-земному.
Але й чуттєвість її особлива, затамовано вибухова. Вона ніколи не каже, що кохає мене. Я це зчитую з її губ, з дотику, з магнітних бур її тіла. Її треба вміти покликати, у неї все починається з очей.
Я не святенник, у мене до неї були жінки, але такої я не бачив.
Розумію того дивака, який захопив свою дружину в заручниці. Я теж хотів би захопити її в заручниці, щоб вона була завжди моя.
Читав колись промови знаменитих російських адвокатів. Так там один адвокат сказав про дружину свого підзахисного, що для нього це була «жінка з обличчям єдино коханої». Оце вона для мене така. Жінка з обличчям єдино коханої.
Цієї ночі зірки вибудувалися в зодіакальний знак Риб. Знак моєї дружини. Я її зодіакально люблю. Вона фантастично погарнішала, у неї сяютьочі. Я маю своє божевільне щастя – мати у себе вдома Ліліт.
217. Світ красивий. Треба жити своїм життям. Треба читати щось приємне і веселе або й взагалі не читати. Краще послухати «Арабески» Шумана. Краще піти в театр. Краще обнятися й побути разом.
218. І як це ми обираємо – може, колода мічена? Ті ж самі тузи і ті ж самі шістки. Тусуються, тасуються. Ділять портфелі, сплять на засіданнях, давлять кнопки. Це у них вважається роботою. Одна тільки леді Ю порушує загальний спокій. То з трибуни скаже щось радикальне, то полишає зал під час виступу президента. Влада відповідає їй взаємністю – шельмує, переслідує, здіймає пилюгу старих звинувачень. Інша б уже не витримала. А вона йде, як по линві, у цьому політичному цирку, легка й мініатюрна, як ельф, але зі сталевим хребтом.
219. Міледі ж теж була і гарна, й смілива. Хтозна, чи нема там клейма на плечі.
220. Ця всеприсутність політиків у нашому житті, це жахливо. Даремно вони так позиціонуються. Вони ж у людей, як на долоні. Хочеться здмухнути.
221. У мене ніколи не було ейфорії і немає апатії. У мене завжди одне – як вийти Україні з її історичної безвиході? Мойсей виводив з єгипетського полону, і вивів. А ми ж на своїй землі – чому ж ніяк не можемо вийти?!
Зникає наш горизонт. Всихають наші джерела. Двогорбі верблюди терпіння покірно бредуть у пісках. Колись вірменські матері у вигнанні, без даху над головою, на палючих вітрах, писали пальцями на піску алфавіт, щоб діти не забули вірменську мову.
А нашу мову заносять піски духовних пустель.
Нема України в душах.
Люди зробилися злі, наче їм щось пороблено. Живуть на рефлексах роздратування.
222. Справді, не дай, Боже, жити в епоху перемін. Дуже перемінюються люди. Дехто просто вивертається шерстю наверх.
223. Людям не те що позакладало вуха – людям позакладало душі.
224. Нові двері у старі гробниці, – усміхнувся він. – Це те, чим займається й наша історія. Тільки єгипетські піраміди серед пісків навсібіч відкриті для світу. А наші запали в землю, заросли бур’янами, і кожен невіглас може там пасти свого віслюка. Знаєш, чому нашу історію не можна читати без брому? Не тому, що вона страшна, бували страшніші. Тому що вона при-ни-же-на. А відтак принизлива. У нас навіть відлік часу – від поразок і катастроф. Від війни, від революції, від Голодомору, від репресій, від Чорнобиля. Або як тепер – від виборів до виборів.
225. Ми птиці інформаційного простору. Іншого у нас немає. А цей такий загазований, і качки літають.
226. Папа Римський прибув до Польщі. Під Краковом його зустрічали два мільйони поляків – як одна велика душа. Бо вони нація, одне ціле. Це ж не ми, перетовчені в ступі імперії невідомо на що.
227. Проте знаменитий астролог з ассірійською бородою сказав, що Україна – це прекрасна країна під знаком Тільця, яка уміє чекати, і що вона таки дочекається свого зоряного часу. «Процвітання почнеться під знаком двох мужчин і однієї жінки»,– сказав він.
228. Взагалі мені здається, все наше життя – це чекання найгіршого і надія на краще. Поки що не збулась.
229. І що цікаво – серце в колібрі майже втричі більше, ніж шлунок. От якби так у людей. Ото було б сердечне суспільство.
230. Суспільство у нас важке. Конгломерат націй і антинацій, звиклих до стагнацій і профанацій, дискримінацій і асиміляцій.
Шлунок у такого суспільства безрозмірний, а спільного серця нема.
А нема спільного серця – нема спільних цінностей.
Через те й «національна ідея не спрацювала», – як сказав колись наш президент. І «маємо те, що маємо», – як сказав попередній. І навіть не маємо того, що маємо. Конгломерат перемолов.
231. Всі вимагають спільної національної ідеї. А яка може бути спільна національна ідея у суспільстві, за суттю своєю антинаціональному?
232. Я вдивляюся у безодню, а вона в мене.
233. Транслюють молебень за всіх полеглих за волю і державність України.
Чи ж за таку волю вони полягли, за таку державність?!
234. Бог з вами, люди. Все, до чого ми байдужі, байдуже до нас. Через те ми такі й смертельно самотні. Хтось же й наше страждання дивиться, як серіал.
235. Вона завжди відчуває, що я думаю. А я лиш іноді розумію, що вона відчуває.
236. Важко любити розумну жінку. Завжди боїшся впасти в її очах.
Жінка втрачає на інтелекті, лише коли закохана. Так що бажано стабільно підтримувати в ній цей стан. А в родинному житті це не завжди можливо. Побут, рутина обов’язків, а їй при всьому тому потрібен невгасаючий бенкет почувань. У режимі сімейного сексу справжня жінка недовго протримається. Ти їй не додай емоційних збурень – і з’явиться, умовно кажучи, консул.
237. Живемо у відкритому суспільстві, де багато дверей для суспільства закриті наглухо.
238. Колись Довженко написав «Україна у вогні».
Пора вже писати «Україна у багні».
239. Така вже наша політична еліта. Голови, як на шарнірах, все звернуті до Москви.
240. Росія – це великий спрут. У всіх, до кого вона привалилася боком, мертвіє тіло нації.
241. Україна вступила у найкращий, продуктивний період своєї історії. Аж нарешті українці об’єктивно побачать самі себе, не в патетиці нарваних патріотів, не в чужих інтерпретаціях, не в ностальгійних візіях, а реально, без ілюзій і сентиментів, як воно є насправді. І саме це їм допоможе, врешті-решт, вирішити своє гамлетівське питання: будьмо чи не будьмо? Інакше й справді залишається тільки зняти фільм «Відбраковані світом», як «Віднесені вітром», і заспокоїтись.
242. 21 лютого. Міжнародний День рідної мови. Оскільки для не-громадян найріднішою є не-мова, тобто не українська і не російська, а гібрид-ерзац-мішанка, то, може б, саме їй надати статус державної? Думаю, це дуже об’єднало б суспільство – єдина державна, на всіх рівнях функціонуюча мова. Общепонятний суржик на субстраті фєні і мата.
243. Тільки де ж ті очі, в які хочеться подивитись?!
244. І тут я зрозумів, у чому сенс життя. Ось він — музика. Навіщо я слухаю цей балаган, навіщо читаю газети, навіщо дивлюся всю цю чортівню, якщо можна слухати музику Паґаніні?!
245. Якась комаха, допотопний метелик, міг зберегтися у бурштині. А людина ніде не збережеться. Нема того бурштину, в якому б вона збереглася навіки. І весь я, з усім моїм життям, буду змитий прибоєм нових поколінь. То якби хоч прожити це єдине моє життя по-людськи. Ні, приходять нові режими, нові ешелони влади і везуть тебе силоміць по своїх безнадійних маршрутах. І знову пускають Україну під укіс, і тебе разом з нею.
246. Але людство попереджай не попереджай, все одно, не почує. Може, тому, що тих попереджень уже стільки, що люди звикли й адаптувались.
247. Краще б не зачіпали біблійних місць. З біблійних місць можуть початися біблійні трагедії.
248. Час обертається, як гігантське колесо, людство сидить, кожен у своїй кабіні, з острахом визирає: чи не почалася війна?
249. У Ватикані у святого Петра украли ключі від раю.
Пекло, я так розумію, не замкнене.
250. Бог війни може бути задоволений. Меч у крові, щит відблискує полум’ям. Над людством з реактивним свистом проносяться літаки.
|
