201. Кожен мужчина, крім своєї домашньої Єви, має в уяві свою недосяжну Ліліт. 202. Холодний протяг неіснуючих днів висвистує все із пам’яті. 203. Раніше сказали б: «Я втрачаю від неї голову», тепер кажуть: «Я торчу». А я старомодний. Я втрачаю від неї голову. Я називаю її доленька й зіронька. Я часто думаю: «За що мені таке щастя, щоб любити дружину як коханку, щоб шаліти від неї, щоб додому поспішати, як на побачення?!» 204. Юнг ще коли попереджав, що світ висить на тонкій ниточці людської психіки. І що надалі не війни, не катаклізми, не техногенні катастрофи, а саме це перевантаження психіки, її невідворотний зрив криє у собі найбільшу небезпеку для людства. 205. Куди там колишні Дошки пошани – Зевси важкої металургії, Гермеси енергетики, Меркурії торгівлі, Аполлони шоу-бізнесу, – Боже, скільки народ має достойників, чого ж він так недостойно живе?! 206. – Розумово відстала нація, – каже Лев, інвертований на пустелю. – Дозволяє сидіти у себе на голові. Значить, кращої долі й не з ... Читати далі »

151. Інколи мені здається, що я не живу, а одбуваю життя. У нас всі так живуть. Сьогодні абияк, в надії, що завтра буде краще. А воно завтра та й завтра, і все уже позавчора. А життя як не було, так і нема. 152. Настає час, коли ближні стають далекими. Треба змиритись. 153. Розмова точилася мляво. Говорили, щоб не мовчати. 154. Літо. Дівчата почали ходити пупами вперед. Я не скажу, що мене не збуджують ці пупи. Збуджують. Пупи збіса гарні. Але річ у тім, що як уже бачиш такий пуп, то поглянути вище немає потреби. Тоді вони всі уже на одне лице. Тобто на один пуп. При такій домінанті обличчя вже не суттєве. Тим паче, що й верхній ґудзик напіврозстебнутий, і джинси ззаду нижче абрикосової улоговинки. А хочеться обличчя. Хочеться пасти в ліліях. Хочеться навіть спротиву, хоч легенького. Інстинкт. Застарілі у мене поняття. Озираюся на свою юність. Тоді пупи були не в моді. Тоді в моді були обличчя. 155. Твоя скромність – це вже патологія. Твоя порядність – анахронізм! 156. Сартр колись ... Читати далі »

101. До всіх перинатальних хвороб державності ще й така халепа – виросли покоління, яким усе по фіґ. 102. Наївний ми народ, українці. Мріємо про свободу в умовах глобалізації. Випустили свою гривню з князями й поетами, коли вже не треба ні історії, ні поезії. Любимо свою Україну, яка ще не вмерла, боремося за свою мову, яка вже вмирає. Залежні від усіх і від усього, будуємо незалежну державу. Та все дбаємо про злагоду в суспільстві, про консенсус і компроміс. А тим часом хтось роздивляється нас, як в оптичний приціл. 103. Це як поганий наркотик, інформаційна ширка, настрій не піднімається, а голова болить. 104. І я щоразу пізніше лягаю спати, щоб не зустрітися з нею в Льодовитому океані простирадел. 105. Шкірою чую, як тотальне жлобство свідомо прищеплюється людям, перетворюючи їх на масу. Масі не треба мистецтва, масі не треба культури – масі треба закласти у підсвідомість, і вона піде у спроектований бік. 106. Часом мені здається, що існує якийсь мозковий центр, що працює на само ... Читати далі »